Нормандія нам відома з підручників історії або принаймні з Вікіпедії. Ще донедавна вона в нас асоціювалася з героїчними подіями Другої світової війни. Але сьогодні для нас, українців, Нормандія - це, насамперед, Нормандський формат. Ніхто його особливо не любить, усі його критикують в міру свого інтелекту та політичних цілей, усім його хочеться вдосконалити. Але необхідно пам’ятати, що саме тут, в H4, ми не залишаємось наодинці з Росією, а Німеччина та Франція, що в нас часто забувають, мають відповідний мандат усього Євросоюзу. І саме цей формат знову має зібратися 9 грудня після значної перерви.
Що він може дати для майбутнього і взагалі, чи має ця зустріч сенс?
По-перше, я не очікую від цієї зустрічі мегапрорирів. Щонайменше явних, адже все більше схоже на те, що ця зустріч побудує дві різні реальності: одну реальність публічних спільних домовленостей, та іншу – прихованих двосторонніх. Згадайте, чи знаєте ви, про що Путін сам-на-сам розмовляв з Трампом? Питання риторичне. Щиро бажаю Володимиру Зеленському зберегти зв'язок між цими реальностями, це буде непросто.
По-друге, обмін полоненими Путін не проводить просто так. Він його завжди продає і буде продавати далі. Для нас звільнення співвітчизників це мета, для нього засіб для досягнення своїх цілей. У всього в політиці є своя ціна, але дуже важливо її правильно зрозуміти.
По-третє, вибори на окупованих територіях не можуть відбутися без роззброєння бойовиків та хоча б нашого спільно з міжнародним товариством контролю кордону. Про повний і безперешкодний доступ ОБСЄ і виведення всіх іноземних військ та озброєння навіть не говорю: це аксіома. Як і необхідність вирішення питання щодо гарантування безпеки на тих територіях під час підготовки та проведення виборів.
По-четверте, той, хто відмовиться від стандартів ОБСЄ щодо вільних і чесних виборів – доступ ЗМІ, участь усіх українських партій, голосування внутрішньо переміщених осіб, просто підпише Донбасу вирок залишатися протекторатом Росії.
По-п’яте, елементи особливого підходу, називайте це особливостями місцевого самоврядування, особливим статусом або як завгодно, потрібні на етапі підготовки окупованого Донбасу до інтеграції в українське політичне, правове, економічне та суспільне поле. Але це має бути перехідний процес, а не фіксація на необмежений термін, що дасть Росії можливість для розкручування федералізації, а скоріше за все – дезінтеграції України.
По-шосте, важливо знайти рішення для збереження транзиту російського газу через Україну. Відкрите, зрозуміле всім, європейське рішення на основі європейських правил, які вже імплементовані в наше законодавство. Зрозуміло, що газові питання будуть обговорюватися в Парижі. Але ув’язувати їх в один пакет з питаннями Донбасу не тільки недоречно, а й дуже небезпечно.
Прямі поставки газу з РФ завжди були сумнівною історією для нас – це один з найкращих засобів впливу на нашу внутрішню політику, це завжди, а особливо зараз – питання національної безпеки. Це, до речі, стосується й електроенергії, вугілля й усього іншого. Відсутність на шостому році війни національного бачення, що і як можливо у торгівлі з РФ, є однією з головних проблем, яка відкриває простір для безлічі всіляких маніпуляцій. Цікаво, що ті, хто послідовно протестує проти імпорту електроенергії та газу з РФ, якось не переймаються іншим, наприклад вугіллям або скрапленим газом. Дискусія виходить емоційною, але нелогічною. Навіть не буду до неї тут долучатися, це окрема тема. Але комплексне бачення, що можна, що ні і на яких умовах нам дуже потрібне.
Росія прогнозовано намагалася піднімати ставки і затягнула Нормандську зустріч до грудня. Це їй вигідно і в питанні самої Нормандії, і в питанні газу, і для того, щоб їх ув’язати. А ще РФ чекає, як буде розвиватися ситуація в США, оскільки для Путіна критично важливо, хто і як буде виконувати американську частину домовленостей. Вигідне для Росії і бажання Франції знайти рішення проблеми Донбасу, можливо і за наш рахунок, аби перейти до більш широкого безпекового партнерства з РФ. Історія штука небезпечна, ми всі знаємо, як закінчилося партнерство заради модернізації, започатковане після війни у Грузії, як і відоме “перезавантаження” з натискуванням Клінтон та Лавровим красивої кнопки.
До речі, я завжди пропонував ЄС просте рішення: очолити процес. Створити місію ЄС для моніторингу і здійснення безпекових кроків. З міжнародною адміністрацію, поліцейським компонентом і військовими радниками. І вперед – ЄС на Донбасі! А якщо вийде на Донбасі, то вийде і у всьому світі, навпаки – ніколи.
І наостанок.
Поки що Росія послідовно грається з двома сценаріями – з поляризацією нашого суспільства внаслідок непопулярних рішень щодо Донбасу та з використанням його окупованої частини для поштовху федералізації України шляхом організації фарсу, який буде названий виборами, але залишатиметься фарсом. Здається, для РФ складається ситуація, коли вона виграє у всіх варіантах. Або непопулярні кроки і зменшення довіри до Володимира Зеленського, в успіху якого Росія аж ніяк не зацікавлена і навіть його боїться, або ж інтеграція в Україну троянського коня, контрольованого РФ.
Тому потрібно самим узяти ініціативу і чітко сказати, на що ми готові за умов виконання Росією реальних кроків з гарантування безпеки та справжніх виборів. А також за умови, що ЄС очолить процес повернення Донбасу в Україну. А після того, як Донбас повернеться, то й говорити з Росією можна було б по-іншому, і не тільки про санкції. Наголошую: після, а не до того.
Павел Климкинполитик, дипломат, министр иностранных дел Украины в 2014-2019 гг.