Журналист Радио Свобода откровенно рассказал о буднях Крыма
На дворі ясний сонячний день, близько 16:00. У Бахчисараї «майже літо». На автостанції готується до відправлення чергова маршрутка в Сімферополь. В салоні близько 20 людей. Доїдаю свій «Снікерс» і подумки вже монтую сюжет про українських солдатів, які відмовились «здати» офіцерам Чорноморського флоту Росії частину, в обмін на гроші і гарантії ситого майбутнього. Поїздка загалом минула без конфліктів. Десь на маргінесах уваги чоловік у чорній куртці, який кілька разів потрапляв на очі і постійно з кимось говорив по телефону. Воно й не дивно, що починаєш звертати увагу на такі дрібниці, коли повідомлення про побиття і викрадення журналістів надходять безперебійним потоком. Ну але зі мною ж обійшлось…
У салон заходять троє. Якісь вони напружені, можливо з місцевої «самооборони». Думка про можливу перевірку документів зіпсувала смак шоколадки. Але журналістське посвідчення у мене не просили, паспорт тим паче.
Загалом важко описати емоції, що виникають в людини, яку силою витягують з автобуса, втискають обличчям в скло, з якого на неї зацікавлено дивляться нещодавні попутники, і одягають наручники. Марно, мабуть, чекати, що за теперішніх умов хтось із мимовільних спостерігачів скаже бодай слово, але чомусь саме ця думка зринула в голові: гей, народ, ви навіть не поцікавитесь, за які такі гріхи проти людства цього худорлявого бідолаху «в’яжуть» далеко не міліцейського виду чуваки?
Але ні, на заднє сидіння білого джипа я полетів в абсолютній тиші. Свій монолог на тему: «пацани, а що взагалі відбувається», я до уваги не беру. На цьому безглузді думки не припинились. Як думаєте, що має цікавити людину, яку щойно викрали? Та, насправді, купа речей, але точно не бежеві шкіряні сидіння, на які я приземлився. – Хм, нормальна тачка, точно не з міліції хлоп’ята, – саме цей факт мій мозок чомусь вважав найважливішим у той момент. Треба б до психолога звернутись, думаю, це щось хронічне.
А далі все було у кращих традиціях жанру – мішок на голову і «сіді тіха». Кружляли ми довгенько. Я намацав під собою улюблену кепку і подумки здивувався такій уважності викрадачів.
Де ми зупинились, я не мав жодного уявлення. Одразу попросили на вихід. Пручатись, подумав я, собі дорожче. Дбайливі трудові руки «бахчисарайців» витягли вміст моїх кишень з реактивною швидкістю. А хлопці знають, що роблять. Взагалі склалось враження, що ці троє і водій, просто виконують свою роботу, як фрезерувальник за станком, чи танцівниця в барі. Просто виходять на зміну. Ніяких тобі емоцій, ніяких промов із надривом про мою ідейну несумісність з вільним та гордим народом Криму. Навіть матюка нормального не почув. Проста механічна робота. Наче вони щоранку прокидаються з думкою про десяток журналістів-екстремістів, яких доведеться сьогодні відловити.
Можливо, в момент, коли я обдумував сенс свого життя і ніяк не міг його знайти, вони думали про гру «Таврії» в недавньому матчі з «Динамо», або й взагалі згадували, що залишилось в холодильнику, бо до вечері якихось дві години. Принаймні, я б не здивувався, якби так воно й було. Працювала трійка явно без вогника, а швидше з легкою втомою.
Так от, коли я позбувся «зайвих» речей, мене повернули в машину. Самі ж, судячи з усього, відправились досліджувати здобич. І тут нормальній людині саме час подумати про шляхи втечі, можливі варіанти для переговорів і вмовлянь, та хоч мішок припідняти, щоб роззирнутись довкола. Але мозок вперто відмовлявся йти на контакт. Що за музику вони увімкнули? Це одне з катувань, яке мені приготовано? З колонок звучало щось на кшталт Едіт Піаф, тільки вкрай сопливе. І ця мелодія зовсім не клеїлась з образом професійних головорізів, який я вже встиг сформувати. А може й справді якісь психи? В кіно вони завжди слухають щось схоже, поки гострять свої сокири.
Але цього разу обійшлось без вогнепальних і ножових. Мої нові знайомі повернулись до машини і попросили на вихід. Наручники зняли, мішок теж. На шию повісили раніше забрану сумку. Її приємно обтяжували телефони і камера.
Траса он там. Бахчисарай – на ліво, показав невідомий, – але мою увагу цього разу прикував пістолет, руків’я якого стирчало з кишені на грудях його бронежилета. «Якщо ще раз приїдеш сюди, розмова буде інакшою, зрозумів?» – більш точно сформульованої думки годі й уявити. «Зрозумів», – відповів я, не відводячи погляд від пістолета.
Далі була коротка сцена прощання і значно довший похід до цивілізації. І от доки я плентався безкраїми кримськими полями до траси, знову стало страшно. Тепер я чітко побачив прийдешні будні кримчан. Те, що зі мною трапилось одного разу, цілком ймовірно для них невдовзі стане нормою. Від допомоги зовні вони відмовились 16 березня, коли ставили галочки в бюлетенях «референдуму». Бахчисарайці, сімферопольці, ялтинці можуть врятуватись і власноруч, втім це буде зробити вкрай важко, доки в автобусах, і яких викрадають людей, панує мертва тиша.
Левко Стек – журналіст Радіо Свобода
