Отже, про «судимість».

І нехай цей епізод з мого життя залишиться на розсуд моїх виборців і Господа Бога, а не тих, кому свербить хоч якось вставити палки у колеса і розвалити ефективну парламентську більшість.

Почнемо з того, що у 2015-му навіть думки не мав про своє можливе депутатство. Тоді добровольцем брав участь у бойових діях на Донбасі у складі батальйону особливого призначення «Січ». Перебуваючи у короткій відпустці між ротаціями, натрапив дорогою на людину, яка спочатку провокувала, а згодом ледь не стала винуватцем аварії за нашої спільної участі. Зупинилися, почалася лайка. Під час словесної перепалки плюнув мені в обличчя.

Чому у відповідь один раз вдарив, не розрахувавши сили?
Не знаю, що на той момент стало більшою причиною: поняття чоловічої гідності чи відчуття, яке відоме абсолютно усім «атошникам». Поки ти там, у бліндажах та на блокпостах, у країні, яку ти власне і захищаєш, досі твориться безлад. У політиці, в суспільстві, на автошляхах.

Після інциденту я провину свою визнав, оплатив лікування. Мені справді шкода, що потерпілий мав проблеми зі здоров’ям після тієї нашої зустрічі. Однак даний факт був відомий, не замовчувався під час виборчої кампанії і не вплинув на вибір тернополян.

А зрештою – нехай розсудить Господь Бог, адже згідно з чинним законодавством такі події жодним чином не впливають ані на можливість бути депутатом, ані на моє власне бажання справжніх позитивних змін в Україні!

Заради цього і йшов на вибори. Тому закриємо цю тему раз і назавжди! "