Відносно непомітно пройшли два роки з часу виголошення, так званої Кримської декларації, яка отримала своє ім'я на честь чинного держсекретаря США Майка Помпео. Вона стверджує, що США ніколи не визнають «спробу анексії» Криму Російською Федерацією. Тоді, 25 червня 2018 року, це було одне з найсерйозніших та перших заяв очільника американської дипломатії.
Чи використала Україна підтримку, отриману влітку 2018 року? І що стоїть за поверненням Криму насправді?
Заява Помпео дворічної давнини - реабілітація Трампа
Без перебільшення, заява Державного департаменту США, озвучена Помпео у 2018 році, стала несподіваною у певній мірі. По-перше, ледь чи не весь світ очікував великої "deal" президентів РФ Володимира Путіна і США Дональда Трампа, особливо до їхньої зустрічі у Гельсінкі незадовго до цієї заяви.
По-друге, тодішній контекст дуже важливий для розуміння істинних причин американських дипломатів оприлюднити і втримувати таку позицію щодо Криму. Зустріч Трампа і Путіна влітку 2018-го, і, особливо, підсумкова прес-конференція взагалі дістали дуже різкі оцінки з боку як колишніх, так чинних на той час американських військових.
Путін тоді відверто сказав, що у їхньому розмінні Крим став одним з суб'єктів Російської Федерації відповідно до процедур, передбачених Статутом ООН, тому ні про яке "незаконне приєднання" не може й бути мови. Обурило американців саме мовчання Трампа під час цієї тези, яку в Україні частково сприйняли навіть як "зраду."
Саме тому, цілком резонно буде припустити, що декларація Помпео стала певною мірою "виправданням" за позицію Трампа на прес конференції.
За всіма канонами сама по собі декларація не може бути відправною точкою у виробленні позиції держави щодо того чи іншого міжнародного питання, але, схоже, цього разу саме так і сталось. Тепер Америка і Трамп, зокрема, на всіх міжнародних майданчиках опираються саме на цей документ, у разі виникнення питань щодо приналежності Криму.
Не Кримом єдиним
Крім вищезазначеної тези, у Кримській декларації також опосередковано йдеться і про Донбас, згадується принцип міжнародного публічного права — непорушності кордонів. І, що не менш важливо, - заклик до Росії визнати те, що сама РФ погодилась з цим принципом, підписавши Статут ООН.
Насправді, якщо дивитися на цю проблему комплексно, виникає декілька нюансів. Формально і досі у Статуті ООН не згадується Росія, як постійний член Ради Безпеки. Натомість, там записаний СРСР. Тому з одного боку, в України та інших колишніх союзних республік є підстави вимагати зупинення членства Москви там, а з іншого — Росія, так би мовити, не порушила свої зобовязання, адже формально не була членом ООН з 1945 року. Відверто, видворення РФ з Ради Безпеки — це маловірогідний сценарій, але, з іншого боку — інструмент, яким можна і треба користуватись.
Традиціям не зраджують
Щодо американських аспектів Кримської декларації, вона стала продовженням традицій невизнання окупацій. Так само було з Латвією, Литвою і Естонією, які СРСР приєднав до себе в 1940 році внаслідок реалізації Пакту Молотова-Ріббентропа. Тоді "декларація Уелеса" (за прізвищем тодішнього помічника держсекретаря) так само засуджувала протиправну інкорпорацію трьох невеликих держав.
Але, порівняно з сучасними реаліями, є серйозні відмінності: тоді вже розпочалась Друга світова війна, не було ухвалено Статут ООН, не діяв міжнародний суд ООН і багато іншого, тому зараз, очевидно, інструментів для протистояння окупантам більше.
З іншого боку, цей приклад показує, що, попри засудження окупації, за 50 років нічого не було зроблено ні США, ні всією міжнародною спільнотою заради того, аби змінити ситуацію з країнам Прибалтики та їхнім статусом в "імперії зла". Такий сценарій розвитку подій демонструє, що, можливо, ця заява була зроблена з показовою метою і, насправді, може означати відсутність серйозних дій та нових заяв у майбутньому. До цього треба також бути готовими.
Як Україна використовує міжнародну підтримку?
Підтримка США — надзвичайно важливий елемент у довготривалій стратегічній боротьбі, але він не може бути єдиним. Поки що найголовніше те, що у Міжнародному суді ООН в Гаазі, Україна намагається довести порушення Конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму, підтримку бойовиків на Донбасі, а також порушення Конвенції щодо ліквідації всіх форм расової дискримінації через утиски кримських татар та українців в анексованому Криму. Суд визнав свою юрисдикцію щодо цього питання, але не варто сподіватися на швидкий розгляд і рішення.
В цілому, санкції до Росії з боку США, зокрема щодо "Північного потоку-2" та підтримка України в розрізі виділення військової допомоги, вже стали певною буденністю і сприймаються як належне. Але на міжнародній арені виглядає так, що Україна не має одного чи двох власних сценаріїв.
Особливо це видно по Криму хоча б тому, що немає окремого формату переговорів. Якщо з Донбасом є складнощі та діаметрально протилежні позиції, то з Кримом взагалі немає розпочатого діалогу. Тому повернення півострова вже можна відкласти не на 10 років (шість з яких уже пройшли з 2014-го), а на 20-30.
Попередня влада сподівалась, що питання Донбасу та Криму можна буде вирішити разом, шляхом міжнародного тиску на Москву. Проте, РФ навчилась жити під санкціями, а Крим і окупована частина Донбасу так само далекі до свого повернення під юрисдикцію України.
В Україні діє представництво президента в АР Крим, яке очолює Антон Кориневич. Лише зараз перший заступник міністра закордонних справ Емі Джапарова почала говорити про ініціювання окремого формату переговорів щодо півострова.
В цілому, можна зрозуміти пріоритети влади щодо встановлення миру на Донбасі, але з іншого боку, по кримському питанню, окрім фрази "Крим — це Україна", має бути стратегія.
З огляду на позицію невтручання у переговорний процес з боку адміністрації Білого дому, очевидно те, що перші кроки до переговорів має зробити Україна, принаймні так виглядає позиція Вашингтону. А вже потім, наприклад, виходити на формат Україна-Росія-США.
В цьому контексті було би доречним просити Вашингтон повернути посаду спеціального представника Держдепу щодо України і завдяки цьому спробувати залучити США до переговорів.
