У сьогоднішній статистиці по COVID-19 буде мама мого друга. Буде у графі померлих. В статистиці за суботу там з’явилась моя дружина, в графі "нові захворювання". Дружині важко, але поки без паніки. Мамі друга більше ні, пише Віталій Дейнега.

Я дуже хотів відмовчатись і відлежатись після закінчення своєї роботи у Фонді. Але ці події змушують мене перервати цю тишу достроково.

Хвороба – це не прикол, не змова і не вигадка. Вона важко переноситься. Вона не лікується (лише симптоми та супутні захворювання). Вона вбиває. І вбиватиме надалі.

Вона ще довго не відступить. У березні на одній з внутрішніх нарад я сказав, що вона забере більше життів ніж війна. І от кількість тих, кого забрала хвороба уже перевищує втрати Збройних сил України і наближається до сукупних втрат усіх підрозділів за увесь час. І ми ж з вами розуміємо що це тільки початок. 

Що зараз закриються літні тераси і все тісніше буде у маршрутках (в яких на зиму ще й закриють вікна). Що діти вже три тижні ходять в школи та дитячі садки. Що сезон відпусток закінчився, і зараз усі на роботі. Що в Києві вже черги на КТ, в окремих клініках треба чекати по два тижні…

Я думаю що нас усіх чекає нова хвиля локдаунів, більш імовірно, що після виборів, коли буде вже пізно. Я думаю, що ця зима буде холодною і злою, як ніколи до цього, ніколи окрім зими 2014-2015 років. Але тоді смерть гуляла на фронті, а зараз фронт за кожним вікном, у кожній маршрутці, за кожним столом у офісі.

Зараз кожен вихід з дому – це як вихід у зону ураження, за тим лише виключенням що каска на фронті захищає тебе, а маска підчас епідемії – тебе та інших. А на війні (якщо ти не ідіот) без наказу і бойової потреби краще не висовуватись.

Проведу іще одну паралель з війною. Мінські домовленості виграли нам найголовніше – час. Час на перегрупування сил і кардинальне посилення армії. Час, який було втрачено. 

Воєнний бюджет України 2013 року складав $2,4 млрд а 2015-го – близько $3 млрд. Бюджет минулого року був понад $4 млрд і його вистачає, по суті, на виплати зарплат, косметичний ремонт і підтримання тонусу в надії, що цю війну ми можемо вистояти на залишках радянських снарядів і техіки (але очевидно, що це не так). 

Така ж історія і з пандемією коронавірусу. Я знаю що в РНБО почало бити на сполох іще з січня. В кінці березня я особисто приводив представників топових лабораторій в Офіс президента і знайомив їх з новопризначеним міністром охорони здоров’я Максимом Степановим. Одна з мереж погодилась дати людей, досвід і техніку, щоб після невеличких реформ держава почала сама тестувати людей превентивно і зі швидкістю у мінімум 120 000 тестів на тиждень. Термін виконання проекту складав до шість тижнів. Це було півроку тому. Півроку, які було втрачено.

Що ж буде далі? 

А далі, як це завжди буває, до нас несподівано прийде зима. Тільки цієї зими ми роздуплимся не через брак сніговбиральної техніки, а через колапс медичної системи в окремих регіонах, і те, що нова китайська хвороба зачепить когось із оточення кожного. От і все.

І якщо додати клепки своїй владі нам доволі складно, то громадянам її додати ще складніше. Навіть якщо прибрати дебілів, які не вірять в існування вірусу і вважають що це глобальний розводняк. 

Навіть якщо натовкти хлібала експертам, які прибіжать у коменти зі статистикою загиблих від ДТП (забуваючи, що це некоректне порівняння, і за поганих обставин ковід цілком здатен порівнятися з ДТП за кількістю померлих). 

Навіть якщо забити на тих, хто чужим бидляцтвом (тут можете дописати слово "Велюр") виправдовувати своє (тут імена уже власних знайомих). То що робити з висунутими носами у метро? Що робити з людьми, які мали контакт з хворим і усе одно пхаються кудись з дому, бо "треба"? Що робити з продавцями та офіціантами зі спущеними масками? А з фразою "та ладно, у нас можна і так"?

Справа в тому, що ми тут в одному човні, друзі і вороги, вата і патріоти, прибічники Володимира і Петра. Не всіх нас чекатимуть іноземні клініки, та і не усім з нас вони здатні допомогти. 

Карантин (який цієї зими знову буде введено) працює тільки, коли ми всі разом. Хвороба не лікується, вакцини нема, тривалого імунітету теж. Ми або тим чи іншим способом зможемо домовитись. Або так само разом будемо ховати знайомих та близьких. Через свою або чужу тупість.

Єдине що у цьому світі ми можемо змінити – це себе, або, принаймні, свою поведінку. Поведінку відвертих мудаків можна пробувати міняти силовими методами. 

І ніколи не використовувати її, як виправдання.

Зима буде холодною, і її кінець побачать не всі.

Українці гарно навчились гуртуватись проти спільного ворога в холодну пору року. 

Думаю що час прийшов.

Можемо починати.

З себе.

Виталий Дейнега 
волонтер, основатель благотворительного фонда "Повернись живим"